Ну, телеологічність і циклізм історії можна поєднувати в такій лінійно-циклічній концепції історії, як спіраль… Суб’єктність і тотальність фатуму поєднати ще легше. Див. Ернста Юнґера, який, закликаючи знищувати всі порядки, не втомлюється повторювати на сторінках своїх творів, що вони хочуть лише одного – «того, чого хоче доля», а «відповідають вимоги долі нашим вимогам або наші вимоги – виклику долі – це питання для професорів, до якого нам нема жодного діла. Ми не бачимо тут поділу, а тільки вищу єдність, кентавричне поєднання коня та наїзника». Більше того, така позиція є виразником концепції автономії волі, яка сама для себе закон, витоки якої у німецькій філософії можна простежити у Бенедикта Спінози і еталоном якої є категоричний імператив Іммануеля Канта. Безпосереднім об’єктом Юнґерових рефлексій вона стане у праці «Оймесвіль», де він виписує модель суверенного індивіда на ім'я Анарх. Свобода й необхідність, про яку так часто йдеться в текстах ідеологів КР, має насамперед метафізичний смисл, оскільки добровільне підпорядкування індивіда «вищій необхідності» тут постає не більше ніж зворотним боком його радикального волюнтаризму. Александр Михайловский підкреслює, що цезар відповідає вимозі легітимації влади за умов її відсутності, за умов дискредитації легальних інститутів. Для КР важливі не тільки «Сутінки Європи», а й «Прусський соціалізм», в якому Шпенглер розвиває ніцшеанський проект волі до влади, висуваючи вимогу «звільнити німецький соціалізм від Маркса». Культурпесимізм у випадку КР втрачає «декадентське» і «фаталістичне» значення, бо це не відповідає її революційним амбіціям.
Прнаймні вперше про «антицентр» я прочитав ще в 1990-х у пресі тоді ще дугінської НБП:)Дугін тоді вважав саме націонал-більшовизм таким «антицентром».
стосовно історочності — мені не зовсім зрозуміло, як можна поєднати телеологічність і циклізм історії? Як можна поєднувати суб'єктність і тотальність фатуму? «Цезар» у Шпенглера є «морфологічним фактом», що знаменує собою черговий етап життя певного культурно-цивілізаційного типу. Але цей самий «Цезар» не може вплинути на силу Фатуму, що рухає культурно-цивілізаційний організм до смерті.
І це не остання причина, з якої він нас не влаштовує. Але він чудовий кандидат на предмет «критики ідеології», поряд з іншими «неусвідомленими» ідеологічними фантазмами.
Марксизм, попри свій примат праксису, так само і пояснював світ. Монстри типу «Діалектики природи» чи совкової «пролетарської фізики» типові (і одночасно найодіозніші)приклади подібної інтрерпретації. Саме тому ідеологія легітимує виходячи із самої себе. В той же час, макіавелізм змушений у процесі легітимації звератися до зовнішніх чинників легітимації — класичних політичних іделогій, релігії, «громадської думки» (що «вимірюється» засобами соціологічної науки) і т.п… Неомакіавелізм позбавлений самодостатності, притаманної ідеологіям (або ж принаймні бажаної для ідеологій)…
На сьогодні важко перелічити всі наявні визначення ідеології. Звичайно, неомакківеалізм не позиціонує себе як класичну модерну ідеологію, яка, якщо вже послуговуватися 11-ою тезою про Фоєрбаха Маркса, якраз і відмежовувалася від філософії (і тим самим визначала себе) за тією ознакою, що «Філософи лише у різний спосіб пояснювали світ, тоді як завдання полягає в тому, щоб його змінити». Фундаментальний примат практики над теорією, хоча очевидно, що без теорії ніякої цієї практики би не було. Неомакківеалізм своєю інтерпретацією «правил гри», очевидно, впливає на «практику» та ще й активно нав’язує ці правила іншим. Решту, як на мене, варто сприймати як постмодерністську ілюзію постідеологічних умов (Жижек), але про це я вже казала. Там, де є певна практика, там є і теорія, і пояснення, які її легітимують, в тому числі постфактум.
А чому «не в дугінській»?.. Хіба це Александр Дугин придумав поняття антицентру й відзначив неадекватність традиційної лінійної моделі політичного спектру в порівнянні з моделлю «підкови»?.. Мені здавалося, що ні. Винахідник поняття Консервативної Революції (КР) в академічному контексті Армін Молер взагалі вважав спільним знаменником різних напрямків КР ідею вічного повернення Фрідріха Ніцше як полемічний виступ проти християнської лінійної концепції історії, що не завадило ряду теоретиків вказати на неадекватність такого здогаду. Освальд Шпенглер, наприклад, також є класиком циклічної концепції історії. Але різні моделі історії, яких притримувались окремі теоретики КР, зовсім не заважає в реконструкції філософсько-політичного змісту парадигми робити висновки про консервативно-революційну телеологію історії, в контексті якої шпенглерівський «песимізм» отримує форму «героїчного реалізму» як активного ставлення до деструктивних процесів сучасності. Крім того, можна говорити про різний ступінь репрезентативності окремих напрямів КР у реконструкції змісту цієї парадигми як аналогу модерного метанаративу. Так, можна говорити про невисокий ступінь репрезентативності течій «фьолькіш» чи «бюндіш», вищий ступінь репрезентативності теорій «младоконвсерваторів», до яких належить і Шпенглер і на яких справив найбільший вплив ніцшеанський скепсис щодо лінійної концепції історії, що й дозволяє розглядати як Шпенглера, так і Ніцше як «деконструкторів», й нарешті, про найвищий ступінь репрезентативності течії націонал-революціонерів, до складу яких належить Ернст Юнґер. Ця течія найкраще виражає сутність КР як третього шляху, що різко відмежовувався і від старого консерватизму вільгельмівської епохи, ближчої младоконсерваторам, і від ортодоксального марксизму, не кажучи про лібералізм. Інший ніцшеанський вплив, помітний у цій найрепрезентативнішій для усієї КР течії – це телеологія переоцінки усіх цінностей як подолання традиції (Бога) та Ніщо, особливо помітна у післявоєнний час, коли стало зрозуміло, що «новий світовий лад» чудово співіснує з нігілізмом. І в цьому сенсі КР як парадигма спирається на різновид лінійної, а не циклічної концепції історії. Ясно, що ключову роль у Александр Михайловский, наприклад, визначає основним філософсько-політичним смислом КР репрезентацію авторитету за умов дискредитації легальних політичних інституцій (легальність vs легітимність), з якою напряму пов’язана метафізика цезаризму Освальда Шпенглера, але найбільше – метафізика гештальту Робітника Ернста Юнґера. Обидві концепції засвідчують фундаментальне значення суб’єктивності для парадигми КР.
Добре, а як бути із інтерпретацією дійсності? Ідеологія в первісному розумінні це насаперед система пояснення світу (при тому досить вульгарна). При тому світу не лише соціального. Неомакіавелізм якщо щось й інтерпретує, то лише «правила гри».
Не скажу за всіх теоретиків Консерваитвної революції. Але ж, система того ж Шпенглера стала хрестоматійним зразком деконструкції метанаративів. Так само як і десуб'єктивізації історіичного процесу (та й взагалі нівеляції самого поняття "історичний процес"). Як на мене, про «антицентр»(але не в дугінській інтерпретації цього терміну) варто говорити в контексті традиціоналізму (і примордіальної традиції), а не ідей консервативної революції…
Це і є їхня ідеологія. Плутанина виникає через те, що ми говоримо, з одного боку, про послідовну ідеологічну позицію одних сил і «все одно» ідеологічну інших. Чому важливо останнє, хай навіть вона зватиметься «неомакківеалізмом» (це досить вдале означення). Тому що неомаківеалістична ідеологема смерті ідеологій є основним інструментом «технології влади», яка прагне видати бажане за дійсне. Тією мірою, якою носії влади зацікавлені лише у збереженні влади, вони протистоять силам, чия боротьба за владу стоїть на службі у реалізації певного ідеологічного проекту і для яких ідеології ще зовсім не померли. В цьому контексті кульмінація європейського нігілізму, яку визначив Ніцше, отримує дуже реальний «політичний» смисл, так само як і завдання творення нових цінностей як, зокрема, «реабілітації» ідеологічних проектів. По-друге, йдеться про «ідеологічну позицію» суб’єктів критичної теорії, яка, зазнавши явних змін – аж до констатації втрати суб’єкта революції представниками лівого й правого таборів (Герберт Маркузе і Ганс Фраєр) – тим не менше, продовжує керуватися певними «ідеологічними фантазмами» як просвічена хибна свідомість. Тобто той же марксизм, наприклад, – це ідеологія, але водночас це критична теорія і критика ідеологій, орієнтована на розвінчання тих ідеологічних фантазмів. Така амбівалентність закладена з самого початку в класичних модерних теоріях, а загалом вважати суб’єктів такими, що просто собі діють в певний спосіб – чи то «монополізують владу», чи то просто собі «споживають» – це натуралістична хиба з методологічної точки зору, оскільки людська діяльність завжди опосередкована певними уявленнями, які можна пов’язати з тією чи іншою експліцитною теорією. Що й роблять обговорювані вище сили, які пов’язують «неомакківеалізм», скажімо, з неолібералізмом, або з неофашизмом, або ще з бог знає чим.
Я саме для того так наполягав на визначенні поняття «польових технологій», щоб не було плутанини:
.
Цитую Полуектова(початок першої глави):
Полноценная избирательная кампания предполагает ведение полевых работ как минимум по восьми направлениям:
1) сплошные и выборочные обходы квартир избирателей (сбор подписей, раздача агитационных материалов и устная агитация);
2) телефонная агитация (прямая и косвенная -«зомбирующая»);
3) пикеты (сбор подписей, раздача агитматериалов, устная агитация);
4) распространение агитационных материалов (их адресная и сплошная разноска и рассылка) по месту жительства избирателей;
5) расклейка листовок и плакатов, «наскальная живопись»;
6) организационно-агитационная поддержка кандидата во время встреч с избирателями и контактов со СМИ;
7) организационная поддержка общественных приемных кандидата (разновидность приемных – «горячая линия»);
8) обеспечение интересов кандидата в день выборов (наблюдение за голосованием, обеспечение явки избирателей и др.).
.
На загальнонаціональному рівні, як слушно зауважив автор посту, важко провести насамперед перші дві, оскільки треба багато людей «А», які будуть ходити по квартирах + багато людей «Б», які проконтролюють діяльність людей «А». Тобто технологія просто за визначенням не має на увазі персонального спілкування кандидата з кожним виборцем, відтак недоречно говорити про якусь симуляцію.
З філософсько-політичної позиції Консервативна Революція не є синкретичною теорією. Так само вона не є синтезом лівої й правої ідеології, а є політичним антицентром, який здатен інструментально інкорпорувати окремі елементи правої та лівої ідеологій. Тією мірою, якою «ідеологічний синкретизм» спирається на модерну концепцію активного суб’єкта, що перетворює світ на основі певного метанаративу, про постмодерн – як про відмову від суб’єкта й метанаративів – говорити рано. Спроба привернути увагу до модерних ідеологій, зокрема консервативно-революційної теорії як найбільш гнучкої з точки зору можливих адаптацій в постсучасному контексті, є виступом проти фаталізму постмодерну та кінця історії, хоча про повернення до класичного модерну мова не йде. Але так само зарахувати це до постмодерного еклектицизму неможливо з огляду на фундаментальне значення принаймні двох конститутивних ознак модерну у формі автономного суб’єкта й метанаративу (що передбачає певну концепцію історії, зокрема лінійну), яким він керується у своїй перетворювальній діяльності. Поняття антицентру, у свою чергу, досить показове в контексті конвергенції чи дивергенції ідеологій. Конвергенція в «горизонтальній» площині комнпенсується дивергенцією, а точніше, опозицією у «вертикальній».
//надто якщо ідеологія відсутності ідеології теж визнана ідеологією//
Ото ж бо. Якщо ми її таки визнаємо ідеологією. Але ж вона грає вже виключно інструментальну роль. На відміну від класичних ідеологій, які намагалися «пояснити і охопити все». Власне, в тому то й проблема, що «комплекс ідей» нинішнього політичного класу особисто мені важко означити інакше, як «неомакіавелізм». Влада перестає бути знаряддям ідеології. Навпаки — ідеологія стає знаряддям «технології влади».
В класичну не можемо, надто якщо ідеологія відсутності ідеології теж визнана ідеологією. Сьогодні поляризація проходить за ступенями експліцитності ідеологічної позиції політичних суб’єктів – на сили, які прагнуть до строгої та послідовної ідентифікації, і господарників, що оперують «етично-гуманітарним поняттям» людства, про яке писав Карл Шмітт, за принципом «кам он, усі ми хочемо того самого» й знімають із порядку денного саму потребу ідеологічної ідентифікації як потенційне джерело конфліктів – а потім виступають в ролі «миротворців». З таких позицій ліберал Юрген Габермас, що апелює до ідеальної комунікативної спільноти як останнього залишку німецького трансценденталізму і вимагає раціонального обговорення, вже є виразником «певної ідеологічної позиції» для тих, кому б хотілось обмежитися калькуляцією голосів на виборчих дільницях під час «демократичного голосування». В цьому контексті повчальний уривок з футуристичного роману Ернста Юнґера «Геліополіс» (1949), в якому йдеться про винайдення приладу «фонофор», аналогічного сучасній мережі Інтернет, що забезпечував миттєвий дистанційний референдум усього населення з того чи іншого нагального питання. Антиутопічний смисл цього сюжету такий: «Правда, констатував Сернер, право ставити питання завжди належало небагатьом. І хоча всі могли чути, про що йдеться, й давати свої відповіді, теми референдумів, однак, визначали одиниці. Панувала пасивна рівність при величезній різниці функцій. Старий обман виборчого права повторювався тепер за допомогою обчислювальної техніки». Ті, хто ставить запитання, зацікавлені в збереженні влади і відповідних привілеїв, однак годувати виборців вони можуть і стравами із суміші класичних модерних ідеологій.
Я пригадую момент з Українського клубу, пару років тому. було обговорення однієї з найкрупніших партій:
— Да ви хоть програму читали? (дептат цієї партії)
— Да я писал её! (експерт)
Результат ВО «Свобода» у Тернополі може бути зрозумілий, враховуючи кількість населення міста. Однак у випадку Леоніда Черновецького в Києві: банальний підкуп виборця (нехай і адресний) — це просто підкуп і не більше того. Він мав місце завжди і матиме місце, вочевидь, і надалі. Однак це не технологія прямої комунікації з виборцем. Зрештою, і у випадку тернопільських виборів у ряду поінформованих людей є, м'яко кажучи, «сумніви» щодо відповідності їх результатів реально відданим голосам.
А як же бути з 40% Свободи, 10% ЄЦу в Тернополі? — що там сталося? Раніше Черновецький?
Ви праві стосовно загальнонаціонального рівня- тут роль медіа значна… але я всеж залишуся на своїй позиції… Бо сфера ріал політік — це сфера (в основному)місцевого самоврядування, де виборець контактує з тим кого він обирає…
Власне, поява ідеологічного «синкретизму», на початку ХХ століття, була однією із ознак поступової перемоги «пост-класики» (а отже й «пост-модерну»). Але все ж, сферу політичного у ХХ столітті визначало саме протистояння (чи навпаки — конвергенція) класичних ідеологій.
стосовно історочності — мені не зовсім зрозуміло, як можна поєднати телеологічність і циклізм історії? Як можна поєднувати суб'єктність і тотальність фатуму? «Цезар» у Шпенглера є «морфологічним фактом», що знаменує собою черговий етап життя певного культурно-цивілізаційного типу. Але цей самий «Цезар» не може вплинути на силу Фатуму, що рухає культурно-цивілізаційний організм до смерті.
.
Цитую Полуектова(початок першої глави):
Полноценная избирательная кампания предполагает ведение полевых работ как минимум по восьми направлениям:
1) сплошные и выборочные обходы квартир избирателей (сбор подписей, раздача агитационных материалов и устная агитация);
2) телефонная агитация (прямая и косвенная -«зомбирующая»);
3) пикеты (сбор подписей, раздача агитматериалов, устная агитация);
4) распространение агитационных материалов (их адресная и сплошная разноска и рассылка) по месту жительства избирателей;
5) расклейка листовок и плакатов, «наскальная живопись»;
6) организационно-агитационная поддержка кандидата во время встреч с избирателями и контактов со СМИ;
7) организационная поддержка общественных приемных кандидата (разновидность приемных – «горячая линия»);
8) обеспечение интересов кандидата в день выборов (наблюдение за голосованием, обеспечение явки избирателей и др.).
.
На загальнонаціональному рівні, як слушно зауважив автор посту, важко провести насамперед перші дві, оскільки треба багато людей «А», які будуть ходити по квартирах + багато людей «Б», які проконтролюють діяльність людей «А». Тобто технологія просто за визначенням не має на увазі персонального спілкування кандидата з кожним виборцем, відтак недоречно говорити про якусь симуляцію.
Ото ж бо. Якщо ми її таки визнаємо ідеологією. Але ж вона грає вже виключно інструментальну роль. На відміну від класичних ідеологій, які намагалися «пояснити і охопити все». Власне, в тому то й проблема, що «комплекс ідей» нинішнього політичного класу особисто мені важко означити інакше, як «неомакіавелізм». Влада перестає бути знаряддям ідеології. Навпаки — ідеологія стає знаряддям «технології влади».
— Да ви хоть програму читали? (дептат цієї партії)
— Да я писал её! (експерт)
Ви праві стосовно загальнонаціонального рівня- тут роль медіа значна… але я всеж залишуся на своїй позиції… Бо сфера ріал політік — це сфера (в основному)місцевого самоврядування, де виборець контактує з тим кого він обирає…