avatar
Телеграфний стиль, телеграфна пунктуація, телеграфна граматика — це все ознаки мовленнєвої деградації. Те, що на поч. XX ст. ще могло бути талановитим мистецьким епатажем, нині вже є загальною нормою. Епатажно ж починає виглядати нормальне письмо, грамотність як така. Звичайно, глибоке спілкування можливе будь-де, і все дійсно залежить від рівня людини. Все питання в тому, чи людина опановує техніку, чи техніка — людину.
avatar
«Вулиця» взагалі не може бути серйозним аргументом, так як на вулиці «поплатитись» за будь-що може будь-хто — залежно від розкладу сил, який складається в дану мить і в даному місці, і що аж ніяк не говорить про об'єктивні масові симпатії чи антипатії. Я не люблю займатись апологетикою Александра Дугина, однак і не розумію, коли його тенденційно критикують, не вникнувши до кінця в його ідеї. Їх можна не приймати, однак тоді повинна бути серйозна контр-аргументація, якої в Україні насьогодні немає. Зрештою, чи потрібна обов'язкова контр-аргументація, а не більш продуктивна корекція? Наше бажання протиставляти Москві якісь «відповіді» в інтелектуальному полі не завжди виправдана і вказує більше на політичне підгрунтя, аніж на об'єктивне теоретичне мислення. Якби весь інтелектуальний процес Европи засновувався на простих протиставленнях, тоді процесу як такого і не було би. До прикладу, що заважало антифашисту Жаню-Полю Сартру конструктивно переосмислити онтологію націонал-соціаліста Мартіна Гайдеггера для вироблення власної екзистенціальної філософії, etc.? Нарешті, щодо Александра Дугина — слід мати на увазі його схильність до іронії, а особливо в названій книзі. Однак чим це відрізняє його від французьких постмодерністів, які, тим не менше, не викликають у більшості надто хворобливих реакцій — можливо, просто тому, що вони не росіяни — і не евразійці?
avatar
Це все так, але можна врахувати що в ХІХ ст. було багато неписемних людей, і багато людей які не мали особливої потреби в листуванні.
Якщо продовжувти аналогію — то повідомлення в соц.мережах більше схожі на телеграф.
Але навіть в самій попсовій соц.мережі можна отримати дуже змістовного листа. Це залежить від особистостей. Якщо комусь нема що сказати, або нема бажання (бо нема кому сказати) — тоді і потвреби в листуванні немає.

А те що на фоні геометричного зростання інформаційних потоків та обміну данними, спілкування втрачає змістовність і навіть шарм — то це просто одна з багаточислених ознак декадансу та занепаду.
avatar
Мова не йде про принципове ігнорування чи сферу емоційного.
Сфера емоційного доречна на вулиці де за свою українофобію Дугін міг би поплатитись, але аж ніяк не на тому рівні де він зараз.
Дугін поєднує в собі високу ерудованість з сміхотворними безглуздиим думками (яких багато, наприклад в книжці «Поп-культура и знаки времени»)
avatar
В сучасному суспільстві перебіг часу інший, аніж у XIX ст. Час прискорюється, тому й потік інформації стає все більш дискретним, компактним. Часу на тривале та змістовне спілкування стає все менше, а головне: в більшості людей зникає бажанння об'ємно висловлюватись, зникає культура не лише письма, але й усного мовлення. Сучасні соціальні мережі та ін. подібні сервіси є здебільшого тільки імітацією спілкування, зосередженою на спогляданні не стільки текстових, скільки візуальних образів. Користувачі бачать одне одного, відкривають через відео та фотографію двері у свої життя, однак ця відкритість є фіктивною в дійсності. Зрештою, ця відкритість більш вульгарна, оскільки вимагає не мислення, а пасивного споглядання та однотипних реакцій на «стінах» чи в коментарях. Хіба ви не помічали, що видавати «многа букафф» уже стає ознакою поганого тону? Скоро зайві думки також ним стануть.
avatar
Принципове уникання цитувати «когось» говорить про певне відчуття дискомфорту, яке цей «хтось» викликає з певних причин. Якщо це має місце на рівні «чиїхось» ідей, які можна спростувати, тоді до них наводять контр-аргументи. Якщо ж відчувають, що контр-аргументів немає, або ж внутрішньо погоджуються з «кимось» — при тому не бажаючи на цьому публічно акцентувати, апелюючи до третіх фігур — тоді проблема лежить у сфері емоційного. Незручно і неприємно цитувати опонентів — особливо, якщо вони говорять правду.
avatar
Я думаю не варто часто цитувати Дугіна та й взагалі не акцентувати на ньому увагу. Крім нього були, є і будуть багато інших філософів
avatar
Такий сервіс вже створено давно, і це електронна пошта.
Ніхто не реєструватиметься на новому сайті тільки з метою писати листи. Хіба що там будуть люди, які будуть тільки там (тобто кращого способу сконтактувати з ними не буде)

Таке листування як в ХІХ сторіччі зустрічається і зараз. І не так важливо яким шляхом воно іде — через пошту реальну, електронну чи соц.мережу.
Це залежить тільки від самого повідомлення.
Якщо лист довгий і торкається багатьох тем — то на нього буде просто непристойно відповідати стисло і миттєво. І такі листи немає смислу писати часто — тому буде і проміжок, інтервал між відповідями, який може бути не меншим ніж в часи ХІХ сторіччя.
Також треба враховувати зайнятість людей та їх схильність до користування інтернетом.
avatar
Так чи інакше можна знайти подібності у всіх іделогій. Скоріше погоджуся на вже традиційне порівняння радянської практики (і її квінтесенції — сталінізму) з релігіозним культом.
avatar
Що правда то правда.
avatar
У випадку Юргена Габермаса це дійсно ідеологічно мотивоване «не помічання» постмодерну на користь модерну, спроба привернути увагу до невичерпаних можливостей останнього. Втім, модернізм буває різним. Консервативну Революцію, яка навряд порадувала би Габермаса, також подекуди вважають альтернативною формою модернізму. Вона частково інкорпорує й таке антимодерністське явище, як традиціоналізм, що солідаризується з постмодерном в елімінації модерну, при цьому різко заперечуючи й постмодерн – однак Консервативна Революція спирається на модерну концепцію активного суб’єкта й сповідує свою телеологію історії. В такому разі ці поняття (модерн, антимодерн) справді стають досить умовними, і виявляються не просто проектами, а проектами, в які можна вкладати достатньо різний смисл – тому, кому це потрібно… Как говаривал Александр Дугин, «место настоящего консерватора в первых рядах модернистов».
avatar
Відштовхуючись від слушного протиставлення постульованих та гарантованих «рівності», «прав», «можливостей» і таке ін., соціалісти взяли на озброєння принцип «від кожного по спроможностям, кожному по потребам» (а не по заслугам). Проблеми почались тоді, коли у пролетаріату з’явилось що втрачати (крім «своїх кайданів») і виявилось, що «потреби» генеруються дещо відмінними від «об’єктивних» потреб механізмів. Тому тут вибачатися нема за що: справді, автомобіль «сам по собі» не є чимсь хорошим чи поганим, чого не скажеш про поширену «міщанську свідомість» на пострадянських теренах. Та й не тільки на «пострадянських», звичайно. В силу наявності розриву між постульованим й фактичним станом справ і в межах самих західних суспільств чимало регіонів й соціальних груп, «що розвиваються» – за принципом «рівних можливостей» (див. інші коментарі).
avatar
Т.зв. «польові» технології є нічим іншим, як симуляцією, тобто є нічим іншим, як тим же медіа-ресурсом, його різновидом. Блог російського президента Дмитрия Медведева в цьому ключі є знаковим явищем. Те саме стосується й блогів політиків на «Українській правді», LiveJournal Сергія Тігіпка, etc. Інтерактивні шоу на телебаченні чи навіть більш архаїчні зустрічі з виборцями в регіонах, очевидно, слід також розцінювати як «польові» технології. Однак реальне зняття дистанції між політиком та виборцем на загальнонаціональному рівні неможливе в принципі — медіа-ресурс тому цю фіктивну близькість лише імітує, часом доволі переконливо. Проте все це сфера маніпуляції образами, а тому говорити про власне «польові» технології на сучасному етапі неможливо — більш коректно було би назвати їх «псевдопольовими».
avatar
Третій варіант критики техніки, як і перший, виглядає направду не зовсім адекватно до тих процесів, контроль над якими вже давно втрачений, перш за все корпорацією філософів. Те третьорядне місце, яке в ігровій постмодерновій цивілізації займають мислителі, говорить багато що про «царство розуму». Інтернет і мас-медіа, як головна реальність сьогодення, в кращому разі обходяться симуляцією розуму — і то для вузької категорії глядачів.
avatar
Тим не менше, певний прихований зв'язок між ідеологією комунізму/соціалізму та християнською есхатологією є. Ідеї Карла Маркса, в деякому сенсі, можна розглядати як вульгаризовану есхатологію, позбавлену трансцендентної основи. Свого часу рядом дослідників відзначалось і те, що власне російський лівий рух кін. XIX — поч. XX ст. відрізнявся саме цим парадоксальним ідеалізмом, майже на межі із релігійною екстатикою.
avatar
Гуманітарії і в найбільш широкому сенсі не мають впливу на сучасне суспільство як таке, не тільки українське, на відміну від мас-медіа. Проте проблема полягає в тому, що державний суверенітет вимагає певного національно-історичного міфу, в т.ч. персоналізованого втілення цього міфу (ідеалізованих історичних фігур). Формування такого міфу в Україні вкрай проблематичне на тлі історії XX ст., тому більш коректним був би поворот у віддаленіше минуле зі зняттям акцентів на II Світовій війні. Велика Вітчизняна війна стала націотворчим міфом СРСР («советский народ»), якого більше не існує, тому протиставлення йому національного українського міфу саме в ключі подій 1920-1950-их рр. є завідомо програшним, оскільки навпаки стимулює те, що має бути ігнороване. З іншого боку, потрібно задатись питанням про адекватність національних міфів як таких на етапі пост-історії.
avatar
Творчество отражает судьбу, но и предопределяет ее. Творчество и судьба подлинного художника входят в особенный резонанс, потому что в творчестве художник живет, а значит и жизнь его становится частью творчества — сценой и полотном. Это единство органическое и непредумышленное — и именно подлинность такого неразрывного единства искусства и судьбы и отделяет истинного художника от остальных, так как свою жизнь и себя он готов принести в жертву своим идеалам и искусству — следовательно, своему творчеству. Настоящий художник живет и творит на едином дыхании.
avatar
Африка до европейського втручання жила в умовах архаїчної цивілізації та натурального виробництва. Тобто африканські племена були органічно «вписані» в екосистему, не порушуючи її та задовільняючи свої елементарні потреби, які ніколи не ставали більшими від певного рівня. Те саме стосується всіх інших подібних спільнот — історія колонізації Америки не менш знакова: золото в Америці чи діаманти в Африці не мали спекулятивного значення в межах автохтонних культур, значення мали «реальні» товари. Однак сучасна Африка — це материк, де традиційну систему знищено, а на її місце нав'язано індустріальну цивілізацію, користь від якої отримують перш за все її законодавці. Саме тому в Африці у XX і XXI ст. є місце голоду, масштаби якого вищі за всі попередні епохи, так як переважна частина населення відірвана від землі, як пролетаріат, але в той же час не має ні освіти, ні матеріальних можливостей до існування. Стара архаїчна традиційна система цінностей ліквідована, але на зміну їй не була поставлена нова культура (культура модерну): в Америку її принесли колонізатори, фізично знищивши всіх, хто не зміг цю культуру освоїти. В Африку ж її і не прагнули імпортувати, оскільки Заходу не потрібна розвинена Африка.
avatar
Саме так. Якщо всі мають, а я — ні, значить у мене немає найнеобхіднішого.
avatar
Питання комфорту вкрай умовне, оскільки в сучасному суспільстві потреби генеруються можливостями, а не навпаки. Те, що на поч. XX ст. могло вважатись вершиною особистого комфорту, нині виглядає архаїкою — позаяк поняття «об'єктивних» потреб для сучасної цивілізації не існує: потреби вона створює штучно як єдине обгрунтування перманентного науково-технічного та економічного зростання, яке в дійсності не має жодної іншої мети, окрім власне зростання.