Дощ

Дрібні холодні краплі дощу безсердечно капали на металеве підвіконня, відбиваючись від нього у всі боки. Сіре небо ніяк не могло розпогодитися і пролити на землю хоч промінь сонця. Скло вкрили каплі, в яких відблискували вогні нічного міста, манливо зачаровуючи. Її погляд уважно слідкував за переливами світла, а думки наповнювалися зловіщим мовчанням.

Кохання між ними розвивалося занадто швидко, щоб осягнути його розумом. Вона усвідомлювала, що той неймовірний запал любові, який виник між ними, немов грім серед ясного неба, не віщує нічого доброго, бо з таких швидких зв’язків навряд чи може виникнути щось довготривале та вартісне. Силу, з якою їх тягнуло один до одного, можна було порівняти тільки із земним тяжінням, яке не давало їм злетіти над усіма буденними переживаннями та суперечностями. Її заполонило це почуття, заплутало у свої сіті і не відпускало. Тому вона не могла, не хотіла зупиняти цей вир емоцій та чуттєвих переживань. 

Та раціо в її думках постійно підказувало, що вона повинна зупинитися, перервати цей гріховний зв'язок… Він мав родину: красиву ділову жінку та маленьку донечку, які не заслуговували на страждання та переживання, викликані болісними сварками. Давно відоме правило про неможливість побудови власного щастя на нещасті інших в котрий раз торувало їй доріжку, правильний і, напевно, єдиний шлях на зустріч світлу. 

Вона відчувала на собі його ніжний погляд – він щойно зайшов до кімнати – скільки всього можна було в ньому прочитати: і радість, і світло, і мрійливу віру у найкраще. Вона давно перестала вірити у щасливий кінець, ще тоді, коли вперше зрозуміла, що все-одно не пам’ятатиме його. Він знав про це, але така «маленька» перепона була нічим порівняно з його почуттями. Він був готовий на все заради одного її ясного погляду… 
Читати далі →

Кава

Моє життя протЯгне ароматом кави від кождих светрів і від кождих мрій. То ніжність у чашкАх, гарячий вирій Любов  то безпричинна — спокій в ній. Мої думки розчинні й небагаті, А серце диха досі копіями дій. і ніжність ся як образи в кімнаті, Коли на місто опускає стиха тінь....
Читати далі →

Пройди крізь мене

Пройди крізь мене проливним дощем, і димом тим, коли згорає листя, побудь для мене добрим казкарем, чорнилом чорним на папері чистім. Придумуй, вигадай, а хочеш-набреши!! Яка різниця? Якщо я щаслива..... Та правду лиш  казати не спіши, пройди, пройди як  та осіння злива... Пройди крізь мене пам'яттю навік, життя початком під моїм серденьком, здоров'я дай для немічних калік — зійди в пустелі пагоном маленьким... Пройди веселкою, що п'є з бездонних рік в ту мить, як розцвітає в...
Читати далі →

Лист до батьків, до коханого, до друга. До найрідніших людей

Минулось літо. Сьогодні 22-е, але за вікном вже почався період відмирання. Ми всі живемо за періодами, за певним відліком, і всі відмирають, як рослинки, у котрих закінчився час до життя. Кожному свій, звичайно… але відміряло це створіння всім без винятку. Це створіння не має обличчя – воно має відчуття, котре розносить всіма усюдами, скрізь. Єдине що – не всі правильно трактують передчуття смерті. І справа тут не у чийсь окремій смерті, бо помирають всі – справа у інших. За «Інших» якраз і бо...
Читати далі →

Це коли слова не в'яжуться у гарні звуки

У мене ідеальний був, як на людину. У мене ідеальний був. Прекрасний та не хитрий чоловік. У мене була правда — тільки схибила на основному кроці. У мене була щирість та неземна душа. У мене він все ж був. Коханий. Того, кого любила більше всіх. У мене був… І в мене у середині тонув щодень, лиш гинув — так тонув… У мене був. Таке лиш раз в житті буває. Хто вже раз покохав — вже геть не запалає. Хто раз відчув — коли віддати все готовий У того в серці не туман, а скоро буде попіл! У ме...
Читати далі →

Кінцева

Мені не потрібні ті сни. Мій голос співає-фальшивить. Я не потреба тобі - Бо іграшка близько далеко Чи - Лиш іграшка завше лишиться. Мені не потрібні листи. Слова у мені неприємні з остачі. Я не потрібна тобі — Бо дітки завжди вередують, Як іграшка їх комусь більше значить.І хтось би писав тут про рими - Та я промовчу. Римування не варте наразі Ні фрази, ні цілі слова по одному — не варті. Суцільна та чорна образа. Гидота. Не треба писати листів. Ти зайвий. Не бачиш? Життя пролеті...
Читати далі →

Коли сніг упав...

Ти кричиш пихато: Рівня вимагаю!Та хіба у тім моя винна?В тебе за плечима купи мрякиВ мене за плечима- ти і я.Ми були, колись – затихли в бурю.Дивовижа, але так воно і є.Все гриміло, буревіло попід нами-Ми прощались, били всі мости.Ти сказав: шукай же собі рівню!Я змовчала – ти ж бо геть осліп.Чи то я осліпла, ще тоді, як листя пало…Чи то ми осліпли разом, коли сніг упав…...
Читати далі →

о боже, як я скучаю.

о боже, як я скучаю. я випила купу чаю. я абсолютно нічого не помічаю. і досі переглядаю безглузді фільми на ноуті. мені зовсім все'-одно на ідіотську рекламу й білборди,  із них усіх на мене дивляться скажені нелю'дські морди. у маршрутках заливаються ненависні мені акорди, і я їду далі із думкою «які ви все ж таки бровдури». як ти? що ти? де ти? десь у хаосі зараз літають комети, у гарячій точці ревуть кулемети, а я досі слухаю старі плівочні касети, що так довго були притрушен...
Читати далі →

Стабільно

Шукаю в собі корені депресії, і хмари за вікном цьому сприяють, дощі розклались небом частинами дисперсії, вітри дерева й душі нервово колихають.. Бруківка хвилями дихає під колесами, вузенькі вулички торкаються до ребер, моє терпіння до цього міста стесано, як і моє терпіння стесано до тебе... Вертаюся додому, але ці камбеки, стають нуднішими за сірий дощ в вікні, нема для шлюбу більше небезпеки, коли на сірий дощ спотворюються дні Твої думки блукають у футболі, і ще більш ст...
Читати далі →

Замальовка для найдорожчих

Сумую дико і безмежно я за часом тим, коли мій тато був безмежно молодим, за маминими ніжними руками, що теж не помолоділи із роками.... І я ще безтурботна, з малюсіньким хвостом, за сусідським бігаю котом, так швидко бігають лише роки, та не молодшають чомусь мої батьки.......
Читати далі →