Коротка історія хвороб

     Уявіть невелику дитячу кімнату. Стіни з милими шпалерами, тепле освітлення, ліжко в кутку кімнати. На ліжку сидить дівчинка п’яти років: блакитна піжамка, босі ніжки, великі темні очі вдивляються в щось навпроти.-         То я не маю казати? А може в мене темпелатула? Я не піду завтра в садок!-         Тсссс…– маленьке недолуге й зеленаве створіння загрозливо притулило блідий довгий палець до ротика. – Не кричи так, ти розбудиш маму і ми більше не побачимось.-         Ти знаєш якусь стлашну...
Читати далі →

Запах і голос

      Дивно, як зараз люди відчувають присутність один одного. Через якісь далекі екрани бачать обличчя, чують голос, міряють чужі думки, судять їх, зважують, ставлять ціну й виголошують вирок. Скрізь суди, борделі, школи і церкви. Не виходячи з дому. Не люблю читати чужі слова на екрані. Як по мені, то краще листи. Чисті та виважені, бо ж коли пишеш на папері, слова вже й справді мають якусь вагу. Принаймні, вагу листа.-         Як, любите листи писати? Це типу «Привіт» і через тиждень відпові...
Читати далі →

Відсутність

     Весною є такі запах і світло, від яких божеволієш. Суміш чогось оголеного з чимось ще достатньо ніжним. Це не червень, який безсоромно кричить налитою зеленню. Прихована ніжність квітня інтригує більше, вона нетривкою загадковістю висмоктує останні сили, що, здавалось, потрібні для щоденних справ. Вона забере своє, так само легко, сумішшю запаху цвіту із фарбами блідо-бузковими, білими, рожевими заляпає твій погляд, проникне в повітря, і ти вже не зможеш їй перечити. Вона перемогла, ця весн...
Читати далі →

Палац утраченої слави (містична новела)

— Що ти бачиш перед собою? – несподівано десь ізбоку пролунав незнайомий чоловічий тембр. Масний такий, хоч бери й масти на хліб. — Натовп, — якось автоматично відповів я.***Я маю звичку кожного ранку пити каву перед тим, як зануритись у рутину повсякденної роботи. «І що в цьому особливого?» Дійсно, мільйони людей зранку смакують чорний, гіркувато-густий напій, завезений до нас із далекої старовинної Ефіопії за посередництвом Османів. Запарювання кип’ятком меленого коричневого порошку для багать...
Читати далі →

Назавтра сніг

Розумієш, зігрівати треба навіть коли тобі самій зимно, — підкидала сухі поліна в грубку і закривала дверці, а крізь шпару з неї — іскри. Здавалося, що аж до руки.Анно, а ти сама колись сердилася?Аякже.І як?Та як… Болить. А не треба воно. Нікому.Доплітала солом’яного янгола і клала до кошика. Ще зо три, і можна відкладати. Солома потріскувала – видно, сушили зле. Янголи-ляльки міняться проти світла, ніби і правда святі, ніби у німбах світло мають.Анно, а як пече той гнів – що тоді робити?Подумай...
Читати далі →

Чорні сливки

  -  Та прийде він. Це чорне  крісло не вміє чекати просто так. Старий і дивакуватий майстер твердо переконував, що меблі в його кімнаті дуже особливі. І не тільки тому, що їм по сто з гаком років. Я вирішила погортати книгу – аби не підтримувати бесіди, в якій хотілося як не перепитувати, то перечити: чого це саме в нього крісла даремно не чекають, а  дзеркало показує душу замість просто обличчя. А дід цей впертий, тому краще перевести погляд на темно-зелену палітурку і тиснені букви. -        ...
Читати далі →

Апогей за Кафкою

Початок 20 століття - надзвичайно важкий та переломний момент. Наслідки війни, революції та встановлення тоталітаризму залишили свій відбиток на житті кожної людини. У тогочасних творах, які були «дзеркалом епохи», переосмислюється все минуле і посилюється прагнення до нового.  Ні, ...
Читати далі →

Чоколяда

-         То був найкращий подарунок - не мій, звісно, але - який! Мама купила три карамельні солдатики - коли я відкрила коробку, вони глянули на мене, ніби запрошуючи до гри чи то казки, і переконували, що ця коробка - то насправді двері до королівства, яке ...
Читати далі →

Старим садом

-         Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси. -         А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа… -    &...
Читати далі →

Дивний лісник

...Ади скільки води – пливи – доки видиш. Зелено-сіра вода, в її прохолоду загортаєшся, і допливаєш до того каменя, біля протилежного берега, а попри тебе – попри саму руку – сріблистою лускою риба воду просилить і дінеться десь – не спам’ятаєшся. Тут, коло озера,...
Читати далі →