Ти влітаєш у осені вогкеє плетиво ... Загадковими сонними й в міру терпкими думками. Зогріваєш шаленую душу палючим затишком, Розбираючи світ фрагментарно — шматок за шматком. Там летить непалаючий лист із людської душі, Вона щойно жила, а тепер опадає  багряно. Там стікають думки у канави з міських сторіч — Вони жили колись, а наразі в історію сходять. І пливуть, і пливуть, умиваючи брук зо спеки. Переплетення сонця і власного сонного марення, Невагомість душі та твоє особисте отруєн...
Читати далі →

Я грунтуюсь на осені тій, що з-за рогу спливає. Мої очі ще досі зелЕністю дивляться в світ. Там злітає думок безнадійність у душі щасливі, Там ще сиплеться листя по-троху в лимонність снів.  Сіро-бурим дощем опадає на нас там затишок, Вогкий шлях вберігає від певності власного Я. Ми там поруч. І дощ. І найкраща пора в загравах. Сонце зникло, а дощ все ллє та і ллє.  До початку, до казки, що сталась занадто... Так занадто невпевнено, але ігристо забарвлено, У початок того, що нормальн...
Читати далі →