Викладачеві ;)

Якось ти прийшов мене навчати, І червоніли й так рум’яні щоки, Я ще не вміла так тоді кохати, Мій перший курс, моїх сімнадцять років   Стрибала як коза по коридорах, Для організму був зненацька стрес, Коли я «вся такая» на підборах, Зі сходів падала, побачивши тебе   Допоки хлопці з курсу розбивались, Аби розгадати в чому мій секрет, Ти не повіриш – я тоді навчалась!!! Щоправда вчила тільки твій предмет….)))   Такий дорослий в своЇх двадцять чотири, Здавався мені мудрим і розумни...
Читати далі →

Безсмертна пристрасть

Не згорає любов у вогні, Плином часу стрімким не спотворена. Усміхнися ж мені, як тоді, Коли ми (вже й не зовсім малі) Жили так, як в рожевому сні, Безтурботливо. Ледь чітким візерунком на склі Вирізалися миті сумні. І, здавалося, ми й цілий світ Зачаровані. Не кажи, що усе вже не так, Що немає колишньої пристрасті, А лиш присмак гіркий на устах. Це неправда. Вогонь не зачах. Він палає ще в наших очах Переливчасто. Не кажи, що не щирі слова, Наша пристрасть безсмертн...
Читати далі →

Коли сніг упав...

Ти кричиш пихато: Рівня вимагаю!Та хіба у тім моя винна?В тебе за плечима купи мрякиВ мене за плечима- ти і я.Ми були, колись – затихли в бурю.Дивовижа, але так воно і є.Все гриміло, буревіло попід нами-Ми прощались, били всі мости.Ти сказав: шукай же собі рівню!Я змовчала – ти ж бо геть осліп.Чи то я осліпла, ще тоді, як листя пало…Чи то ми осліпли разом, коли сніг упав…...
Читати далі →

Барди (Коління дров)

Трощаться в друзки від невмолимої руки ката, кожен у розпачі чекає своєї черги. Вирок страшніший за лезо – куди там барді! Найгірше в світі – дамоклів меч безнадії... Барди… Вони були бардами. Тобто поетами.   Тіла їхні тверді й неподатливі, але рідко коли вузлуваті чи з трухлявою серцевиною. Всі – товстіші й тонші – шкарубкі й мозолисті; перших доводиться четвертувати, других досить розсікти навпіл. Сумно, отож-бо й воно: з більших і більше скіпок.   Тятива передсмертних мук найтугі...
Читати далі →

Обійми

Світе, холодно, світе, гублюся - Обійми мене — лячно тулюся... Обійми мене — вечір близиться, Хоч і гірко так, а не схлипнеться. Сивим поглядом з гір підтакують: Не морози ці так відлякують, Не морози ці і не присмерки, Обійми її — зорі вимеркли... Темно робиться — думка губиться, Я до рідного лиш голублюся, Лиш до рідного — в душу гріюся, Так нам затишно — як обіймемся......
Читати далі →

Ріка вихлюпує дощі...

Ріка вихлюпує дощі -
Ні дна, ні краю...
Поміж ожинові кущі -
Зірки збираю...

Пустила спрага до води
Коріння мною.
Стою, вишукую зірки
В траві рукою.

І місяць вилущиться з хмар -
Насипле світла -
З цебра - як дідо-молочар -
У душу сві...
Читати далі →

Ще півкрока — і осінь...

Ще півкрока - і осінь,
пересіяні зерна,
вечір пити попросить -
росу висипле серпень...
будуть падати зорі -
у траву, ніби в душу
води стануть прозорі -
я скупатися мушу
у цій осені, в росах,
у ранковім тумані,
так набігаюсь боса..
і засну.. на с...
Читати далі →

І у прогорщі світ зачерпати з росою...

І у прогорщі світ зачерпати з росою,
І у мами на призьбі той чай трав'яний,
Перед лісом старим - як під храмом - постою,
Та й чогось не наважуся зразу зайти.

Пахне арніка десь - так приємно і гірко,
Олень роги покаже - певно йде до води.
В цьому плесі щоночі купає...
Читати далі →

Нічне

Ходить садом спогад - ловиться галузки,

Потемкове небо світить каганці,

І схилився ясен - як цибатий бузько,

Підоймила вишню - котю по руці...

 

Нічко-молодичко, най тобі розкажу -

Бо мене тривожит, і не ловит сон...
<...
Читати далі →