Я хотіла написати тобі вірша. Ну, знаєш, щоб із римами, красивими викрутами. Але, чорт, ти мене не надихаєш. Мені простіше було присвятити вірша безіменному стовпу посеред вулиці, а не тобі. Розламувало на частини почуття провини. В нас не було нічого спільного, крім наших зустрічей.Твої очі такі темні-темні. Глибокі. Господи, я ніколи не бачила таких очей. Я заплутувалася в них, і коли віями торкався щоки — атомний вибух розносився по венах, труїв мене і тебе. І гірко ставало після того. Як піс...
Читати далі →

Маю на останок купу літер, купу місця і пустих рядків… ще не мало, та і не багато і життя злетить нових верхів. все мовчить в мені. Собі ламає жили. тихо плаче. Вироста звідсіль. але все ж, значущості замало, аби виразить словами як я жив. де я був, чому я став таким от, що я зрозумів, для чого жив…  це не має  значень. І в остачі… лише купа віршів виписаних Тобі. це не має сенсу. Купа літер. купа фраз, написаних «Т…» … це кінець мого. І хто, скажи но, знає скільки жити ...
Читати далі →

Обережно так рухаєш хвилини. Вони стікають із тебе — ті краплини пусті. Повільна муркотлива темрява стиха спадає на плечі, полегкий сум огортає твої білі дні. «Маршрутний потяг». Людино. Знайоме лице. Ти ж пізнаєш його серед тисячі літер. Воно твоє — не моє. Ти у ньому одна. Забудь старезне, щемливе. Пустися у путь.  Згадала вірш про білети, про сум і про те як що минуло, як виром змиває минуле.  " Потяг." Їхати й втрачати все, що маєш. Ось квиток, ось і ваш шанс- Нове Життя. ...
Читати далі →

три роки у травні всього за два дні розділили на двох. стікали водою між рам по вікні ніби вперше туманом в ущелині гір. ми сходили вниз. і квитки і вагон і мовчання. ми — були. нас чекало прощання. ...
Читати далі →

Що ж, літо 2013 року минуло - чого в ньому тіко не було - дзен від дзвіночків на львівських полонинах посеред гір і лісів, неймовірна хресна дорога, нові знайомства, нові друзі, проблемний зуб мудрості. І врешті відкриття останнього дня літа - я зрозумів слова свого батька, які він говорив і говорит...
Читати далі →