Чи бачили ви колись музику? особисто я ні… а от чути ці прекрасні заспокоюючі звуки- так..  Музику ми сприймаємо на слух, вона може нам подобатись, або навпаки, але кожен із нас кожно дня слухає ці чудові звуки у себе в навушниках… що для мене означаж музика- це мої думки, можливість розібратись у собі.. Коли ти втомлений виходиш з роботи і вирушаєш додому, першим ділом що я роблю, дістаю біляві навушники, вставляю в телефон, відкриваю плей-лист і мої вуха заливають звуки… яким би ти втомлен...
Читати далі →

я розчиня… розчиня… розчиняюся в часі, у просторі, в небі і в коліях я розбиваюсь на атоми болю зараз я — біль, снігу біль, що не впав вітер зриває… зриває… зривається вікна ламає і трощить віконниці гладить дерева зчорнілі на вулиці тулюся, тулюся,  чоленьком тулюсь до зимного скла вітер ганяє сміття шолудивеє я розчиняюся в далеч від заходу я розчиня… розчиня… розганяюся крила, не руки, зима обпече розсипом перлів слова розсипаються в мозок в"їдаються, в тіло вшиваються з р...
Читати далі →

Навщо тут писати про любов Коли душа  до краю догорає своїх сміливих, дуже грішних мрій. вона вже все, вже все про себе знає: Як рахуватись з жахом в передгрОм'ї, з болем і бідкатися як в чеканні голосів. Вона вже все, вже все про себе знає. і той цинізм й простоти ті вона сама в собі щодень плекає. Навіщо тут писати про любов? Її у світі загубили сотні в горі. найкраще в світі буть холостяком - Котрого жодне серце вже не налякає....
Читати далі →

Бездарний час розтанув над пероном,Він так обманював мене як цей туманКудись летять на південь екскадрономДумки, про наш скуйовджений роман Вже зранку холодніше, хоча промінь,В обід ще мої щоки зігріває,А все тому, що ніби легкий споминТвоя рука плече не накриває Я ще не розумію в чім причина,Що ти мене покинув назавжди,та все таки іду і як мала дитинаЧитаю, змішані з сльозами, молитви Ще більший біль прийде обовя'зково,так як приходять тумани восени/І я ходитиму до тебе знову й зновуЧитати їх і...
Читати далі →

"Жити – значить страждати". Так незадовго до свого самогубства написав японський письменник Рюноске Акутагава. Однак почав він цю фразу словами "Звісно, я не хочу вмирати, але...". Дійсно, більшість з тих, хто наклав на себе руки, хотіли не смерті, а лише покінчити з усім. Адже у важкі хвилини...
Читати далі →

Це так просто, як мак-кава в пластику, Це так звично, як чужа любов. Для старої, як цей світ, казки Перепишу happy-end знов. Я мовчатиму про бандитизм і корупцію, І щоденне здорожчання життя. Бо нікого нічим вже не здивуєш, Бо ніщо ні для кого не новина. І красиве життя і нечисте сумління З...
Читати далі →

Місто дихає холодом 
світлі вулиці темряви 
серце вмирає з голоду 
тіло голого дерева 

тиша знайома мелодія 
голос розпачливий крик 
на щастя невдала пародія 
страх просто зник 

кислота роз'їдає очі 
Читати далі →

Блукаючи містом, натрапила на одну з книгарень, куди часто любила заходити ще школяркою. На полиці побачила тоненьку (всього 96 сторінок) книгу популярного польського письменника Януша Леона Вишневського «Сцени з життя за стіною» і вирішила її придбати, оскільки мені цікава творчість зга...
Читати далі →

Багатотомний сум лише роздмухує мою самотність,

Ставить трикрапки й залишає чисті сторінки.

І безкінечність дум, і дні короткі.

І вечори. І довгі вечори.

Сиди. Сиди в собі. В своєму підземеллі.

Край мені серце, залишай живі сліди.

Усі...
Читати далі →

Надзвичайно люблю їздити, отримую від процесу пересування колосальне задоволення. А ще люблю спостерігати. Налаштовую пастку фотоапарата на перехожих, нашорошую вуха і слухаю про життя. Найбільше його в поїздах та на вокзалах.. Нещодавно мою увагу привернув один випадок, який змусив задуматися над ...
Читати далі →