Ноутбук і ядерна зброя, а не ноутбук і вишиванка.
Хоча ноутбук я назвав просто як символ високих технологій. Враховуючи поширеність та доступність ноутбуків зараз — можна було б обрати набагато кращу річ для прикладу.
Так, цю тему краще продовжити в іншому блозі )
Зауваження щодо «напівпорожньої гавані з грудою металобрухту під українським прапором» — особливо слушне. Антиколоніальний дискурс на голому місці не справляє враження, про що нерідко забувають «свободнопарящие» інтелектуали. Вже на поч. ХХ ст. була очевидна недостатність романтичних ідентичностей і традиційного патріотизму. Сьогодні на історичній та геополітичній арені діють зовсім інші агенти, і ліберальна (й не тільки ліберальна) національна держава – явище цілком анахронічне. Тобто сьогодні демаркація проходить не між національними державами, зацікавленими в збереженні своїх кордонів хіба що при загрозі «зайвого» напливу іммігрантів, а між крупними геополітичними гравцями і відповідними універсалістськими проектами. Таким чином, відповіддю на виклики глобалізованого світу з ідеологічної точки зору повинно бути не консервативне відновлення партикулярних комунітарних організмів й «замкнених торгівельних держав», а протиставлення одному панівному універсалістському проекту – іншого універсалістського проекту, разом із попереднім розвінчанням першого як хибного універсалізму (лібералізм як черговий різновид трайбалізму). З таких позицій, будь-яка партикулярна ідеологія може бути хіба що «обманкою». Як, втім, фактично нині й виявляється. Ернст Юнґер вже в 1932 р. говорив про планетарне панування, у цьому сенсі виступаючи наступником глобальних просвітницьких проектів, однак вкладав у нього абсолютно інший смисл. Очевидно, це «панування» повинно бути «економічно обґрунтоване», а не фіктивне, хоча теорія первинна. Поки Україна не усвідомить це завдання в усій його радикальності, вона приречена бути об’єктом, а не суб’єктом міжнародної політики, при всіх її патріотичних устремліннях.
Але, на жаль, внутрішньої культурної консолідації нації мало для створення життєздатного політичного суб’єкта на міжнародній арені, й на світове товариство ядерна зброя справила би сильніше враження, ніж вишиванка, а культурна самобутність на фоні економічної залежності справляє гнітюче враження. З цієї точки зору ноутбук і вишиванка є однаково безглуздими (як «символи»). Тобто знову-таки це в кращому разі необхідна, але явно не достатня умова, й про це не варто забувати. Сорі за запізнілий коментар, просто коли згадують націоналізм, то так і хочеться спитати, який саме націоналізм мають на увазі — й наскільки це відповідає викликам часу. Проте, можливо, цю дискусію варто розвинути в іншому блозі, бо дівчата справді гарні і навряд збиралися протиставляти свій костюм атомній зброї ;)
Обов’язково. Популярність концепції спіралі у радянських підручниках також не заважає виходити на вищий рівень. Насправді тематикою Консервативної Революції в академічних колах цікавляться, хоча серед студентів поки що не знаю тих, хто присвятив їй свій магістерський диплом. Крім того, я пишу по Ернсту Юнґеру, а не по всій КР, але, звичайно, перший розділ розкриває філософсько-політичний зміст КР як парадигми (чого я вже торкалася у цих коментарях), та й в специфічно Юнґерових розділах проводжу паралелі з рештою теоретиків КР, що, втім, досить природно з огляду на тісне спілкування діячів «таємної Німеччини» й не тільки їх. Тому залюбки публікуватиму найцікавіші теми з диплому для обговорення. До речі, недавно дізналася, що у нас уже навіть захистилась дисертація «Неоєвразійство в сучасній політиці Росії» Рукомеди Романа Миколайовича.
Фрагменти з Юнґерового «Робітника» перекладав Володимир Жмир, хоч до перекладацької активності росіян нам ще далеко.
Проект фрейдомарксизму неоднозначний, багато в чому утопічний (Вільгельм Райх) і його не порівняти з класиками. Але це ілюстрація природної тенденції до співпраці класичних «філософій підозри». Психоаналіз також не завжди позиціонував себе як науку, хоч іноді краще би він робив це. Тим не менше, сучасні психоаналітичні студії мають пояснювальний потенціал, і праці Жижека, при всіх їхніх «загонах», є продуктивним прикладом використання здобутків цих студій (зокрема, лаканівського психоаналізу) для аналізу соціальних реалій. Думаю, інструментальний підхід це виправдовує. Хоча не буду в це занурюватися, бо тема дійсно варта окремого розгляду.
В деякому контексті: "… Если хотят дойти до реальности самого глубокого порядка, можно сказать со всей строгостью, что «конец мира» никогда не есть и никогда не может быть чем-нибудь другим, кроме как концом иллюзии". (Рене Генон)
З нетерпінням чекатиму на публікацію Вашого диплому повністтю. Думаю тоді наш дискурс можливо було б підійняти на вищий рівень:)А загалом, те, що темою КР нарешті зацікавилися в укаїнській академічній науці це добре. Можливо, коли небудь дійде й до публікації україномовних перекладів першоджерел із цієї тематики.
Завжди вважав психоаналіз «лженаукою»(за всієї умовності критеріїв «науковочсті», і при всій моїй симпатії до ідей Фейрабенда). Появу ж фройдомарксизму, я вважаю однією із причин «субкультаризації» західних лівих у другій пол. ХХ ст (хоча, тему фрейдомарксизму й еволюції вчення Маркса у ХХ ст. варто було б розглянути окремо).
Незалежність нині це багато в чому «символічний капітал». І Харківські угоди є насмперед трогівлею цим «символічним капіталом». На геополітичному рівні база у Севастополі це аналог кубинського Гуантанамо (пропри неспівмірність сучасноно військовоо потенціалу РФ і США). І не відомо, як тим «Гуантанамо» скористається в майбутньому держава, більша частина політичної й інтелектуальної еліта якої вважає Україну "історичним непорозумінням".
Я би не сказав, що сучасна українська економіка є синонімом великого бізнесу. Те, що зараз добре для великого бізнесу — воно добре для власників великого бізнесу, і далеко не завжди добре для економіки України, тобто для нас із вами.
Звичайно варто. Психоаналіз має великий методологічний потенціал, й феномен «фрейдомарксизму» доволі показовий. За зауваженням Сирова, «ключем, що дає змогу здійснити розшифровку ідеологічних феноменів, стає лаканівський психоаналіз. Не в тому, звісно, смислі, що в їх основі лежить робота несвідомого в усіх її модифікаціях, розщеплених та витіснених. Справа в структурній тотожності роботи ідеології і роботи несвідомого, і саме ця тотожність повинна дати шукане розуміння»( Сыров В. Как идеология дополняет действительность (Читая Жижека)). Так, коментуючи Жижека, Сиров вказує, що класична критика ідеології Маркса, яка розвінчувала збереження «феодальних відносин панування та підкорення» в сучасних умовах, перестає спрацьовувати через те, що вже нічого не маскується: «Все стає прозорим. Можна стверджувати, що всі чиновники продажні, і чиновники справді виявляються продажними.
Можна стверджувати, що нема спільних цінностей, і дійсно всіх закликають реалізовувати приватні інтереси». Раніше суб’єкт не знав, що він робив, й спирався на певні ідеологічні пояснення, які й були предметом критики ідеології. Тепер цинічний суб’єкт «вважає» ідеологічні пояснення реальністю, «а цинізм стає маскуванням такого становища». За Жижеком, «вони усвідомлюють, що у своїй діяльності слідують ілюзії, але все одно роблять це». І він наводить приклад експліцитної ідеології свободи, якої всі дотримуються, хоча їх вже давним-давно «просвітили», що «буржуазна ідея свободи» є замаскованим механізмом експлуатації.
Але ж популярність цієї метафори у радянських підручниках не означає неможливості поєднання телеологізму та циклізму у філософісько-історичних концепціях, для ілюстрації чого й було наведено як приклад концепцію «спіралі». До КР це не має відношення, бо, як уже було зазначено, я приєднуюсь до тези про лінійний характер філософії історії КР. Для теоретиків КР характерне різке розмежування з модерним прогресизмом, в контексті якого вони й критикують лінійну концепцію історії. Але історична телеологія КР як безпрецедентної духовної течії, яка, за Гуго фон Гофмансталем, переглядає концептуальні підвалини не тільки Просвітництва, а й Ренесансу та Реформації, коли й утверджувався новочасний прогресизм, тим не менше, явно передбачає рух в майбутнє шляхом революційного розриву із теперішнім. Минуле, на яке орієнтуються консервативні революціонери, має ідеальний та метаісторичний характер, і про повернення назад в буквальному сенсі цього слова в жодному разі не йдеться. Ернст Юнґер в пізній період творчості, наприклад, також говорить про наближення до «стіни часу», що знаменує кінець історичного часу, тобто кінець історії, однак це має протилежний до діагностованого Фукуямою «постісторичного» стану смисл. Модерний суб’єкт не може бути «неактивним». Самосвідомий суб’єкт Рене Декарта, який став концептуальною точкою відліку Нового часу, так чи інакше присутній у всіх його теоретиків. Достатньо нагадати про «коперніканський переворот» Іммануеля Канта, який, словами Жиля Дельоза, означає, що «керуємо саме ми», тобто засвідчує фундаментальну конститутивну активність суб’єкта в теоретичній (гносеологічній) та практичній площині.
З цих міркувань суб’єктність та «активізм» тотожні. І в цьому сенсі традиціоналізм як антимодернізм передбачає відмову від модерного активного суб’єкта. Однак у випадку КР її «традиціоналістське» крило представлене насамперед Юліусом Еволою, творчість якого перебуває на межі інтегрального традиціоналізму та КР і який завжди наполягав на необхідності активного ставлення до нігілістичних процесів сучасності і навіть критикував Ернста Юнґера за недостатній радикалізм у пізній період його творчості. Стоїчна концепція підкорення фатуму («Згодного доля веде, а незгодного – тягне») пов’язана з концепцією автономної моралі, і я не випадково загадала про філософію Бенедикта Спінози, якого зазвичай і розглядають як етичного стоїка-фаталіста. З чим я, у тривіальному формулюванні, втім, не згодна, оскільки Спіноза, піддавши сумніву порожнє просвітницьке поняття свободи як вибору між альтернативами в своїй концепції свободи як пізнаної необхідності, фактично поставив знак рівності між свободою та активністю «по той бік добра і зла». Так, за оцінкою Макса Шелера, «Немає жодної свободи творити добро і зло – «сутність настільки добра й досконала, наскільки вона вільна», а це завжди означає для Спінози: наскільки вона самодіяльна й могутня, нестраждальна і небезсила. Специфічно сучасна ідея автономної моралі, що відкидає для «вільної» людини всі об’єктивні авторитети і абсолютно виключає з моральної сфери мотиви покарання та винагороди, вперше з крайньою радикальністю була виражена Спінозою». Й, нарешті, мало хто з нині визнаних класиками КР авторів займався експлікацією філософсько-політичних принципів КР і ще менше називали себе «консервативними революціонерами», тому треба зважати на право авторської реконструкції феномену, здійснюваної на основі наявних самоописів. Анарх з «Оймесвіль» Ернста Юнґера, що є «нейтральним спостерігачем», так само як і «диференційована людина» з «Осідлати тигра» Юліуса Еволи, написаних у післявоєнний час, зберігають «готовність втрутитися, коли тигр, не в силах кинутись на свого вершника, втомиться бігти» («Осідлати тигра»). У цьому ж творі «традиціоналіст» Евола весь час підкреслює важливість активного спротиву деструктивним процесам сучасності й детально описує метод, що дає змогу «перетворити негативне на позитивне». Розглядаючи в «Осідлати тигра» традиційну максиму «діяння недіянням», він не забуває порівняти її як з «моральним стоїцизмом», так і з «автономною мораллю» Канта в контексті боротьби з «гетерономною мораллю», яка підпорядковує суб’єкта інстанціям зовнішнього примусу, що навіть для «традиціоналіста» Еволи є абсолютно неприйнятним. Але я буду закруглятися, бо я так зараз перепишу весь свій диплом )
Ну, "історія як спіраль" це популярна у радянському «шкільному марксизмі» метафора, якою намагалися описати гегеліянсько-марксівську "історичну діалектику". Не знаю, наскільки вона вписується у «картину світу» КР (до шпенглерівської «картини світу» навряд)…
Шпенглеріанська ж суб'єктність мені дуже нагадує суб'єктність фігури «мудреця» у стоїків. «Мудрість» якого полягала у підкоренні фатуму, подібно до того як мудрість пса, привязаного до возу, полягає у слідуванні за напрямком руху того возу. Я звичайно трохи загострюю. Як на мене — постульований активізм і волюнтаризм теоретиків КР аж ніяк не є тотожним із суб'єктністтю. Для традиціоналізму, скажімо, справжній суб'єкт «не активний». В традиціоналістичному контексті справжня суб'єктність це «недеятельное действие».
Каюсь — у мене так і не дійшли руки до прочитання тієї книжки Жижека. Головно через емоційні упередження щодо його персони. Але все ж — чи варто занурюватися у «писихоаналіз» і прирівнювати структури несвідомого (колективного?, індивідуального?), якими (можливо) є «постідеології», до більш-менш чітко артикульованих інтерпретацій (соціального) світу, які формулювали класичні ідеології?
Великий бізнес не потребує політичного наближення до когось per se, великий бізнес потребує вигідних умов для власного розвитку. В т.ч. й українська економіка загалом, яка є синонімом цього бізнесу.
Проблема в тому, що більшість кожного прошарку нашого суспільства готова до тоталітаризму в тій чи іншій формі. Найпростіший люд хоче щоб «ну теперь у нас поезда вовремя приходят», середній клас хоче щоб хтось прийшов і навів порядок, «еліта» хоче затвердрити свої елітні позиції. Навіть ті, хто патріотично-налаштовані, вважають що треба щоб у влади була справді сильна людина, яка всіх порозганяє. Тому то суспільство і сприйме проект «керованої демократії».
Це психоаналітична Жижекова термінологія. «Ідеологічний фантазм» — це не «фантазія». Фантазм виконує фундаментальну функцію структурування дійсності, тому з ним усе не так просто. Фантазм є несвідомим, однак у даному випадку він є навмисно неусвідомлюваним. Про це йшлося в самій публікації: це рівень, на якому сьогодні реально функціонує ідеологія, визначаючи соціальну практику людей й навмисно не знаходячи відображення у теорії.
Хоча ноутбук я назвав просто як символ високих технологій. Враховуючи поширеність та доступність ноутбуків зараз — можна було б обрати набагато кращу річ для прикладу.
Так, цю тему краще продовжити в іншому блозі )
Фрагменти з Юнґерового «Робітника» перекладав Володимир Жмир, хоч до перекладацької активності росіян нам ще далеко.
Можна стверджувати, що нема спільних цінностей, і дійсно всіх закликають реалізовувати приватні інтереси». Раніше суб’єкт не знав, що він робив, й спирався на певні ідеологічні пояснення, які й були предметом критики ідеології. Тепер цинічний суб’єкт «вважає» ідеологічні пояснення реальністю, «а цинізм стає маскуванням такого становища». За Жижеком, «вони усвідомлюють, що у своїй діяльності слідують ілюзії, але все одно роблять це». І він наводить приклад експліцитної ідеології свободи, якої всі дотримуються, хоча їх вже давним-давно «просвітили», що «буржуазна ідея свободи» є замаскованим механізмом експлуатації.
З цих міркувань суб’єктність та «активізм» тотожні. І в цьому сенсі традиціоналізм як антимодернізм передбачає відмову від модерного активного суб’єкта. Однак у випадку КР її «традиціоналістське» крило представлене насамперед Юліусом Еволою, творчість якого перебуває на межі інтегрального традиціоналізму та КР і який завжди наполягав на необхідності активного ставлення до нігілістичних процесів сучасності і навіть критикував Ернста Юнґера за недостатній радикалізм у пізній період його творчості. Стоїчна концепція підкорення фатуму («Згодного доля веде, а незгодного – тягне») пов’язана з концепцією автономної моралі, і я не випадково загадала про філософію Бенедикта Спінози, якого зазвичай і розглядають як етичного стоїка-фаталіста. З чим я, у тривіальному формулюванні, втім, не згодна, оскільки Спіноза, піддавши сумніву порожнє просвітницьке поняття свободи як вибору між альтернативами в своїй концепції свободи як пізнаної необхідності, фактично поставив знак рівності між свободою та активністю «по той бік добра і зла». Так, за оцінкою Макса Шелера, «Немає жодної свободи творити добро і зло – «сутність настільки добра й досконала, наскільки вона вільна», а це завжди означає для Спінози: наскільки вона самодіяльна й могутня, нестраждальна і небезсила. Специфічно сучасна ідея автономної моралі, що відкидає для «вільної» людини всі об’єктивні авторитети і абсолютно виключає з моральної сфери мотиви покарання та винагороди, вперше з крайньою радикальністю була виражена Спінозою». Й, нарешті, мало хто з нині визнаних класиками КР авторів займався експлікацією філософсько-політичних принципів КР і ще менше називали себе «консервативними революціонерами», тому треба зважати на право авторської реконструкції феномену, здійснюваної на основі наявних самоописів. Анарх з «Оймесвіль» Ернста Юнґера, що є «нейтральним спостерігачем», так само як і «диференційована людина» з «Осідлати тигра» Юліуса Еволи, написаних у післявоєнний час, зберігають «готовність втрутитися, коли тигр, не в силах кинутись на свого вершника, втомиться бігти» («Осідлати тигра»). У цьому ж творі «традиціоналіст» Евола весь час підкреслює важливість активного спротиву деструктивним процесам сучасності й детально описує метод, що дає змогу «перетворити негативне на позитивне». Розглядаючи в «Осідлати тигра» традиційну максиму «діяння недіянням», він не забуває порівняти її як з «моральним стоїцизмом», так і з «автономною мораллю» Канта в контексті боротьби з «гетерономною мораллю», яка підпорядковує суб’єкта інстанціям зовнішнього примусу, що навіть для «традиціоналіста» Еволи є абсолютно неприйнятним. Але я буду закруглятися, бо я так зараз перепишу весь свій диплом )
Шпенглеріанська ж суб'єктність мені дуже нагадує суб'єктність фігури «мудреця» у стоїків. «Мудрість» якого полягала у підкоренні фатуму, подібно до того як мудрість пса, привязаного до возу, полягає у слідуванні за напрямком руху того возу. Я звичайно трохи загострюю. Як на мене — постульований активізм і волюнтаризм теоретиків КР аж ніяк не є тотожним із суб'єктністтю. Для традиціоналізму, скажімо, справжній суб'єкт «не активний». В традиціоналістичному контексті справжня суб'єктність це «недеятельное действие».
Але це все було очікувано. Головне, які будуть наступні кроки ПР. Наскільки вони хочуть наблизитись до Росії?