Окрім Києво-Могилянської Академії, університетів, як академічних установ европейського типу, в Україні не існує. Справа не тільки в недостатньості фінансування, книгодрукування, егалітарності сучасної вищої освіти, але й у відсутності самої університетської культури, яка в західноевропейських та деяких північноамериканських університетах і становить базис академічного життя.
Мушу, пане Василю, сказати, що принаймні одне з ваших тверджень — неправда. ЦИТУЮ. «До речі, Чернівецька обласна державна телерадіокомпанія, щодня запрошуючи повідомляти її про суспільно значимі події, залишила цю акцію без уваги.» До вашого відома, Чернівецьке обласне радіо тричі (вчора о 15 годині 40 хвилин в текстовій інформації, о 18 годині 10 хвилин — в репортажі, і сьогодні — о 8 годині 10 хвилин в тій же текстовій інформації) повідомляло про пікет обласної ради і адміністрації. До речі, на радіо «Буковина» починає роботу окремий сайт — Заходьте, дивіться, коментуйте. І слухайте нас не тільки на дротах, а й на приймачі — 69 ФМ. Особливо для вас цікавим буде прямий ефір щоп«ятниці 0 19 годині 05 хвилин.
Часом здається, що єдиною вірною музою може бути тільки Смерть — завжди одна і та ж. Один із рядків дивним чином нагадав «буття-до-смерті» Мартіна Гайдеггера.
Якщо казати про «українську (т.зв. „довженківську“) школу кінематорграфа — то особливих змін і не було. Фільми Левчука і Янчука це (анти-)естетичні „брати-близнюки“ (щоправда з протилежним „ідейним наповненням“)…
Власне, сьогодні у цинічного суб’єкта є дивовижна звичка вважати себе реалістом, який звільнився від ілюзій та ідеологій, однак ця звичка засвідчує тільки його психологічну диспозицію, або, якщо послуговуватися психоаналітичним лексиконом, є «механізмом захисту» шизоїдного ґатунку (запереченням). Раніше люди також не усвідомлювали (або ж не знали) те, що вони робили (й ті ідеологічні пресупозиції, якими вони керувалися), і якщо вважати цей діагноз «психоаналітичним трюком», тоді саме поняття хибної свідомості Маркса втрачає смисл, і, відповідно, критична теорія суспільства як інструмент революційного перетворення світу, що змушує людей, по-перше, визнати («усвідомити»), що вони керуються певною ідеологією у своїй діяльності, по-друге, звільнитися від неї (а фактично – замінити її на альтернативну). Тут поняття ідеології і несвідомого уже трактується досить широко, і можна ставити питання про доцільність самої марксистської альтернативи як causa finalis, що ми поки що не обговорювали. У цьому сенсі нинішні люди не стали «більш несвідомими», навпаки, вони уже «свідомі того, що вони роблять» («просвічені»), однак не хочуть нічого змінювати («Бути тупим й мати роботу – ось у чому щастя»). Ідеологію вільного споживання вони позиціонують як природний виразник об’єктивних людських потреб, а не як ідеологію, яку ще треба засвоїти (або ж відкинути). Однак я абсолютно згодна, що на сьогодні самі класичні модерні ідеології зазнали змін, «схрещень» та нюансувань, так само як і відповідні ідентичності, і продуктивна експлікація суті цих змін ще попереду.
Школа людяності не вчить і не може вчити — принаймні, сучасна ліберальна школа. Такі загальні уявлення на даний момент ефективно формують як сім'я, так і все те, що ми могли би умовно назвати «громадською думкою», яка виражається головно через мас-медіа. Якщо реальність на уроках християнської етики і реальність на екрані телебачення — не одна і та ж, тоді ефективність перших рівна нулю, або ж навіть від'ємна.
Радянський кінематограф особливий навіть у випадку ідеологічних чи цілком конформістських фільмів. Якісний та мистецький підхід відчувається в усьому, чого не скажеш про більшість речей, відзнятих у незалежній Україні. Середній рівень сучасного українського кіно незрівнянно нижчий за рівень радянського.
Навіки слава Богу, пані Маріє!
Добру справу Ви робите. Є пропозиція: у християнську етику включити розділ «Людина та людяність». Я є свідком того, як наші молоді люди не уступають місць в громадському транспорті, грубо відповідають на зауваження, плюються, нецензурно висловлюються і т.п. Їх необхідно навчити що то є людяність, бо вони до цього самі не дійдуть.
Суб'єкт революційних перетворень зник разом із трансформацією соціальної структури західного світу. Соціал-демократія і «нова лівиця» цей факт у різний час усвідомили (інша справа, що самі соціал-демократи доклали зусиль до такої трансформації). Але СД і НЛ зробили різні висновки із цього факту (хоча, ці два середовища доволі часто взаємоперетинаються і взаємоперетікають). Марксистська ж «ортодоксія» досі живе у ілллюзорній реальності «класового суспільства» й майже остаточно перетворился на конгломерат квазірелігійних сект.
Власне, детальніший аналіз цієї теми варто продовжити після критичного розбору самої книги Жижека. Але все ж Ви написали: «Фантазм є несвідомим… це рівень, на якому сьогодні реально функціонує ідеологія… й навмисно не знаходячи відображення у теорії»… Що це, якщо не «шукання ідеології у несвідомому»? Якщо ідеологія теортично не формалізована (не «тематизована») — то чи ідеологія це? Звісно, що «відмова від ідеологій» так само може розглядатися як ідеологія. Але, знову ж таки, тут виникає цілий ряд наступних питань, про які я писав вище.
Будемо полемізувати :) Тільки зважайте, що більш чи менш ригористичне обстоювання еклектичності КР – загальне місце усіх соціологічних та історіографічних досліджень, чого не може собі дозволити філософсько-політичний аналіз, який займається реконструкцією концептуального інструментарію, а не узагальненням (чи неможливістю узагальнення) моделей державного устрою тощо. Соціологічних «анатомій» і деконструкцій КР безліч, й полеміка з їхніми «висновками» і є відправною точкою мого аналізу змісту КР як парадигми. «Модерність» КР також не завжди була очевидною, й більшість дослідників намагалися звести КР до певного різновиду консерватизму, слушність чого, у свою чергу, залежить від того, що розуміти під консерватизмом. У випадку КР можна навести щонайменше три можливих розуміння останнього, й в залежності від вибору на користь одного із них і ця редукція здаватиметься більш або менш адекватною.
Так, поляки теж на рівні, зокрема по Ернсту Юнґеру. А який саме переклад «На мармурових скелях» Ви маєте на увазі? У мене українського перекладу немає.
«У» несвідомому ідеологій і не може бути, бо ж несвідоме – це не чорний ящик. Завданням Жижекового аналізу було дослідження структурної подібності «роботи несвідомого» й «роботи ідеологій» за ознакою функції впорядкування дійсності. Тією мірою, якою ідеології продовжують структурувати соціальну практику людей, навіть якщо ці люди оголошують себе аполітичними й позаідеологічними мирними громадянами, «які це все проїхали», казати про смерть ідеологій рано (хоча «аполітичність» може бути різною: для порівняння «аполітейя» Юліуса Еволи як виклик «постполітичному» суспільству). Для цього Жижек і використовував психоаналіз. Якщо ж хтось шукає ідеології «у» чомусь, то це й повинно бракуватись як «есенціалізм».
Марксизм зіткнувся з проблемою втрати суб’єкта революційного перетворення світу (пролетаріату) разом з його «соціал-демократичним» і т.д. розчиненням у проблематиці соціальної держави. Відповідно, замість усунення базового антагонізму у суспільстві між експлуататорами та експлуатованими нові ліві проголосили своїм ворогом Систему, а самі стали «нонконформістами». Згодна з певною субкультуризацією нових лівих (й водночас з розмиванням критеріїв «лівизни»), хоча «ортодоксальні марксисти» також нерідко повертають (й повертали) не в той бік.
Хоча, Ваша аргументація на користь твердження про «модерність» і «не-еклектичність» КР мені все одно не видається переконливою. Детальніше відпишу пізніше:)
Тим не менш, я не бачив жодного українського перекладу класиків КР (окрім «На мармурових скелях» Юнгера). Так само я не помітив жодної дослідницької монографії з цієї проблематики. І тут Україна відстає не лише від РФ, але й від, скажімо, тієї ж Польщі…
Те саме стосується і «психоаналітизації» ідеологій. Мені не зовсім зрозуміло, для чого шукати чорну кішку іделогії у темній кімнаті підсвідомості, особливо коли її там немає?
Я мав на увазі те, що «фройдомарксизм», як і інші інтелектуальні «ноу-хау» «нової лівиці» знаменували собою смерть марксизму, як реальної соцільної практики і великого соціального проекту. Орієнтація на маргінальні субкультури, ініційована «новою лівицею», певним чином компенсувала (компенсує) проблему розмивання класичної модерної класової структури суспільства (і відповідного розмивання соціальної бази лівих). Однак, з іншого боку, саме через це лівиця все більше замикається у межах субкультурних гетто (або ж намагається поширити ціннісні стандарти цих субкультурних гетто на все суспільство).
Добру справу Ви робите. Є пропозиція: у християнську етику включити розділ «Людина та людяність». Я є свідком того, як наші молоді люди не уступають місць в громадському транспорті, грубо відповідають на зауваження, плюються, нецензурно висловлюються і т.п. Їх необхідно навчити що то є людяність, бо вони до цього самі не дійдуть.