Відображення неба в калюжі Сяє Хто знає Можливо  небо – це просто калюжі відображення? Поль Іщук...
Читати далі →

Я зрікся у небо стрибати Допоки не вип’ю озера Не перечитаю Бодлера І всі не знешкоджу гранати Сьогодні не день суботній Тому перехожі журяться А я? Я ніяк не самотній До ніг моїх тулиться Вулиця...
Читати далі →

ось я в це волосся вплетуся бери мене сповивай любов’ю як матуся мої руки мій запалений хребет ти ламаєш нігті об зашкарублу шкіру зазираєш в очі блюєш натщесерце шершаві лікті волосся – ганчірок вилиці вовчі дивлюся на себе і б’ю люстерце навіщо я взагалі уродився уродом де моя урода Боже? так ніжно ні така ніжна ти в переходах ридаю хтось третій все це на акорди схоже якщо напишу ще про це ще про тебе ще про кохання хоч один вірш відітни ме...
Читати далі →

«Чоловік, що підняв руку на жінку, помирає для… просто помирає.» Я приходила до тебе, на твій поріг, Ще до того ніким не кохана, Ти мене проганяв, не беріг, Я була твоя гостя непрохана.   Ти міг подати не руку, лиш чаю, В горняті холоднім розписанім, І не питав мене чи прощаю, Коли брав таку…розхристану.   Ти крутив мої кисті…ще боляче, І так легко кидав до льоду , І потішався наді мною стоячи, Дивився на свою шкоду…   Ти не любив, душу травмуючи, І знаючи всі мої паролі, Мої...
Читати далі →

три роки у травні всього за два дні розділили на двох. стікали водою між рам по вікні ніби вперше туманом в ущелині гір. ми сходили вниз. і квитки і вагон і мовчання. ми — були. нас чекало прощання. ...
Читати далі →

а чи приходили до тебе уві сні твої діди, яких і не згадаєш? коли виходять їхні душі із могил — їм лиш би говорити. а прадід мій приходить і стоїть, мовчить — завжди і тільки погляд, крізь усе нутро, шукає правди. він, кажуть, бачив серце й умів «водити» долю і говорити, мовчки, із водою, а потім нею, з тіла, змивати втому. він був святим, а я не пам.ятаю....
Читати далі →

Світе, холодно, світе, гублюся - Обійми мене — лячно тулюся... Обійми мене — вечір близиться, Хоч і гірко так, а не схлипнеться. Сивим поглядом з гір підтакують: Не морози ці так відлякують, Не морози ці і не присмерки, Обійми її — зорі вимеркли... Темно робиться — думка губиться, Я до рідного лиш голублюся, Лиш до рідного — в душу гріюся, Так нам затишно — як обіймемся......
Читати далі →

Ох, ви дощі… чому настільки непостійні? особливо влітку, серед білих спек, і в пориві вітру психічно нестабільні, разом з клекотінням польових лелек Що вони шукають в останні дні серпневі, міряючи кроком чорний чорнозем, може жабенят своїй королеві… Хтось там явно хоче стати королем…. Дороге авто і сіро-біла траса, ковзке полотно, а за ним поля. Чи ж моє авто –це моя прикраса? Чи моя прикраса –це моя земля… У далекі мандри часом вирушаю, зупинюсь на хвильку обабіч доріг, гр...
Читати далі →

він повільно стирає  дорогу ліній долі на своїй руці. залишаються тільки рубці на тілі і зарубки днів на холодній стіні. час-від-часу говорять пориви й хмари  диму у вікні стукаються в шибу краплини - перший дощ на весні. так буває тільки у березні коли у руках ключі. ти пам.ятаєш ті двері і погляди її сміх і тепло — проте все давно переповнене й розішлися дороги у сні. і рух цей у часі та просторі  беззмістовно пустий вагон....
Читати далі →

ти — моя революція барабаниш у вухах конвульсія ти — моя перемога відступати не можна тривога хочеш гарячого чаю? руки відмерзли згораю мелодію чуєш повсюди? піаніно, постріли, дзвони і люди... стовп чорного диму, запах відваги сніг, і прапор скоти розтоптали були звірі одні, тепер будуть інші, а ти стоїш на морозі і співаєш вірші ти один у натовпі, та таких мільйон ти так щиро віриш у свою любов... ти — мій крок еволюції! підпали смолоскип ніч, безумці ми... 26...
Читати далі →