Збирати по крихтах глевкі скиби днів і ночей,вологе борошно світанків, сухі коржі вечорів,перебирати чотки й просити у Богахліба насущного.Гнів росте, як на дріжджах,кохання крихке й несвіже,розуму бракне їжі.Дні крутяться чортовими колесамистарого трьохколісного велосипеда –одні за одними, одні і ті ж.Хлопчику, аби там що –ти мусиш довезти до дідуся цей хлібцілим і неушкодженим.І головне: поквапся, а то зачерствіє. 17.05.14...
Читати далі →

небо прострілене тліє неначе жарина вервечку тіл погорілих хова Хаджибей з чорних евксінських понтів виповзає країна у ввічливих братніх обіймах зелених людейп'яні сліпці на підмостках чужого параду вперто ковтають із ботоксу й льоду кисіль а чумаки перепливши стрімку Колорадо везуть з Хаджибея сіру від попелу сільця сіль не землі це примочка для нашої рани щоби і тіло боліло не тільки душа мовчки бредуть чумаки козаки ветерани в небо прострілене з братського калаша...
Читати далі →

весна іде по котики у крові пекучих днів густа зелена піна гірка уха із кримського дельфіна коронна страва у Москві і у Ростові фуражку натягнувши капітанську північніше Північної Кореї їх Третій Рим смакує кров Слов'янську вбиваючи синів Гіпербореї і я ковтаю днів оцих неспокій густу хмільну весняно-світлу піну ховаю воскрешаю Україну і прислухаюсь як реве Широкий...
Читати далі →

Рядки безглузді скопом в голові, Єдині ви, хто вміє їх прибрати, Коли горю вкусити й цілувати, Ви – мої козирі, заховані у рукаві… Чому Ви так далеко обидві? Мені думок розумних так не вистачає, Втирання сліз, на кухні балачок, Збираю жменю болю в кулачок, І знову вас у вікна виглядаю, Дівчата мої, я вас так чекаю!!! У нашім місті купу снігу намело, І я в нім грузну, наче у болоті, По вухах у турботах і роботі, Лиш іноді від смс тепло, Лікує моє зламане крило… Можливо, десь...
Читати далі →

Твоя душа в зелених паростках весни, моя душа у хмарах чистить крила, коли ти спиш, ковтаєш свої сни, я бавлюся з зірками, що є сили.... Ти встанеш зранку, проводжаючи зорю, і умиваючись чекатимеш новини, тоді, коли я вже так мирно сплю, коли мене на сон грядущий роси вмили.. Ти чогось ждеш від нового світанку, і йдеш вперед у пошуках пригод, тоді, коли у мене ні вечорів ні ранків, лише зітхання білі замість насолод. Кудись біжиш і смішно падаєш на сходах, і папірці розлітають...
Читати далі →

і ти навіть не знаєш куди летять ці пташки. там між небом і землею тільки їхні шляхи. горизонти світанки і нОчі там їхні прозорі стежки і зірки - мітки на мапах їх крил - їх ведуть. між  землею і небом душі мертвих  живуть....
Читати далі →

очима в підлогу - ніби крім неї немає нічого - сидиш на моєму плечі і шепочеш на вухо: «не одна. знай. не одна я літаю у снах. я зриваю слова щоб тільки мовчати. мовчати — лиш так як уміє вона.» хто — вона? - якщо на дно вже давно упали живі якоря і Ной в свій ковчег запустив чортення? - не земля!? - не вона!? - довкола тільки вода. все вона. «знай. скоро буде нОве пришестя Христа. холод і сніг. щось червоне. солоне. і смерть.»...
Читати далі →

Назад собі, прошу запхайся, будяк у серці, що зійшов, кричав мій розум -«Вимітайся!!», коли ти в дім мій увійшов... Прийшов, наче як додому, з цупких обіймів мене вкрав, прийшов наче по новому, та по старому обійняв. Нічо не просиш, непотрібно, за плечі трусиш-«Прокидайся!», «Вставай, борися, мила, рідна Живи, наплюй на всіх, всміхайся»! Ні, ти не хранитель, очі хтиві, і кожне слово має інший зміст, це моя перевірочка на вшивість, це перевірка на душевний вміст.. Мабуть,...
Читати далі →

Мені це набридло, досить! Досить стогнати про втрачені миті, Про те що не встиг, не умів, не цінив. Про те як все важко, що ти не встигаєш, Що сенсу немає, що ти один! Зрозумій одне: все залежить від тебе! Від тебе одного, не інших, ніяк! І що дано з неба, то буде, Не пройде і не омине. Не лий гіркі сльози, не варто, Воно не поможе, а може і легше, Але кому як… Звинувачень також не треба, Бо винен у всьому ти сам. А так все нормально, продовжуй жити, Ціни кожну мить і ціле життя… ...
Читати далі →

Трощаться в друзки від невмолимої руки ката, кожен у розпачі чекає своєї черги. Вирок страшніший за лезо – куди там барді! Найгірше в світі – дамоклів меч безнадії... Барди… Вони були бардами. Тобто поетами.   Тіла їхні тверді й неподатливі, але рідко коли вузлуваті чи з трухлявою серцевиною. Всі – товстіші й тонші – шкарубкі й мозолисті; перших доводиться четвертувати, других досить розсікти навпіл. Сумно, отож-бо й воно: з більших і більше скіпок.   Тятива передсмертних мук найтугі...
Читати далі →